Сфера протезування в Україні, яка в умовах повномасштабної війни повинна функціонувати як безперебійний механізм відновлення людської мобільності, фактично опинилася в стані штучного колапсу. В основі цієї кризи лежать управлінські рішення голови Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, які, хоча й виглядають як адміністративні новації, насправді містять ознаки системного втручання в ринок з потенційно корупційною мотивацією. Це не просто технічні затримки чи бюрократична інерція, а ланцюг дій, що створює штучні бар’єри, дефіцит фінансування та змінює правила гри поза межами законодавства.
Формально механізм фінансування протезування в Україні регламентується наказами Міністерства соціальної політики України. Протезні підприємства подають пакет документів, що включає калькуляцію витрат, і, якщо ціна не перевищує встановлений державою максимум, Фонд зобов’язаний профінансувати послугу. Ключовий момент полягає в тому, що держава вже встановила верхню межу ціни. Це означає, що будь-яке додаткове втручання в ціноутворення з боку Фонду є виходом за межі повноважень. Проте саме тут і відбувається злам системи. Замість виконання функції платника, Фонд під керівництвом Музиченка починає виконувати роль неформального регулятора ринку закупівель комплектуючих без жодної законної підстави.
05 березня 2026 року з’являється лист №960/10-2026, у якому вперше озвучується вимога надавати комерційні пропозиції від різних постачальників комплектуючих. Цей документ є юридично нікчемним, оскільки не містить посилання на жодну норму права. 15 квітня 2026 року виходить наступний лист — №1761/10-2026, де вимога конкретизується: не менш як три постачальники, один з яких — обов’язково виробник або його офіційний представник в Україні. Цифра «три» не має жодного нормативного підґрунтя і з’являється виключно як адміністративна фантазія конкретної посадової особи. Фактично створюється новий, неформальний стандарт допуску до фінансування, який ускладнює процес і робить його технічно нездійсненним.
Ринок протезування не працює за принципом миттєвих закупівель. Комплектуючі замовляються заздалегідь, з горизонтом поставки від кількох місяців до пів року. Вимога надати альтернативні комерційні пропозиції на вже закуплений товар виглядає не лише абсурдною, а й є завідомо нездійсненною. Це означає, що кожна відмова у фінансуванні на підставі невиконання цієї вимоги є штучною і контрольованою. Система переходить із площини некомпетентності у площину навмисного блокування.
Найбільш показовим елементом цієї схеми є згадка про «офіційних представників в Україні», що відкриває двері для вибіркового просування конкретних гравців ринку. За свідченнями учасників галузі, на рівні територіальних відділень неофіційно озвучується конкретний постачальник, з яким «рекомендується» співпрацювати. Це класичний патерн корупційної поведінки: формально нейтральна вимога, яка на практиці звужує ринок до одного або кількох «правильних» контрагентів. У цій моделі Фонд створює бар’єр, підприємства не можуть його подолати, з’являється «єдиний правильний шлях», що веде до конкретного постачальника. Це не ринок, а адміністративно сконструйована монополія.
Офіційна риторика може апелювати до економії бюджетних коштів, але реальна економіка процесу говорить протилежне. Дешевші комплектуючі часто означають довші строки виробництва, нижчу якість і більші витрати в довгостроковій перспективі. У випадку протезування це означає не лише гроші, а й функціональність людського тіла. Фактично відбувається підміна пріоритетів: швидкість і якість протезування замінюються на формальний пошук «найдешевшого» варіанту, що може виявитися найдорожчим у часі, здоров’ї та соціальних наслідках.
Станом на квітень 2026 року ситуація має чіткі, вимірювані наслідки. Протезні підприємства масово отримують відмови у фінансуванні, навіть маючи повністю укомплектовані склади. Це означає заморожені обігові кошти, зупинку виробництва та ризик банкрутств. Люди з інвалідністю опиняються в чергах без визначених строків, що для багатьох є повною втратою автономності. Військовослужбовці, які планували повернення до служби після протезування, фізично не можуть цього зробити, що має прямий вплив на обороноздатність. Репутаційний удар отримують підприємства, хоча джерело проблеми – на рівні державного управління.
Дії Віталія Музиченка демонструють не випадкову помилку, а цілісну модель поведінки. Кожен елемент цієї моделі має логічне завершення: запровадження незаконних вимог, створення технічної неможливості їх виконання, масові відмови, неформальні «рекомендації», концентрація ринку. Це класична схема адміністративного тиску з потенційною метою перерозподілу фінансових потоків. У правовій державі подібні дії мають оцінюватися не на рівні публіцистики, а в межах кримінального провадження з аналізом зловживання владою, перевищення повноважень та створення штучних перешкод у наданні життєво важливих послуг. У ситуації, коли кожне затягування процедури протезування вимірюється не лише гривнями, а й місяцями людського життя без повноцінної мобільності, будь-яке «ручне управління» цією сферою стає фактором прямої шкоди.